УМОВИ ПОЗИТИВНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДИТИНИ У СІМ’Ї

Т. Ф. Алєксєєнко

 

У практиці сімейного виховання стало звичним залякувати дитину і маніпулювати її почуттями. Чим менша дитина, тим легше це відбувається. Про те, як подібні методи виховання впливають на дитячу психіку, більшість батьків, як правило, не задумуються. А даремно. Адже повноцінний розвиток особистості можливий тільки на основі почуття психологічної безпеки. Його необхідно формувати ще з раннього дитинства і в колі найрідніших близьких.

Основними складовими процесу забезпечення психологічної безпеки є самопізнання та інстинкт. Без них виховні зусилля можуть не досягти поставлених цілей. Це пояснюється тим, що наші уявлення про себе значною мірою впливають на те, як ми ставимося до дітей. Коли ми знаємо і любимо себе, це передається дітям. Ми проектуємо на них власні відчуття впевненості, душевної рівноваги і благополуччя й тим самим спонукаємо їх до того, щоб вони розуміли і любили себе та інших.

Навчитись любити себе і добре ставитись до оточуючих нелегко, особливо якщо у своєму дитинстві батьки почувалися нелюбимими дітьми. Тому так важливо кожному заглянути собі в душу, звернути увагу на власне внутрішнє «я», спробувати знайти причину наявних виховних проблем з дітьми у своєму життєвому досвіді.

Усвідомлення пережитих у дитинстві образ, несправедливого ставлення з боку батьків або спогади про свою неслухняність, її причини допоможуть краще зрозуміти свою дитину і поводитись з нею по-батьківськи компетентно.

Варто пам’ятати, що кожна дитина потребує компетентного виховання, захищеності й відчуття безпеки; вони необхідні для її зростання і повноцінного розвитку.

З власного життя кожен знає: щоб почуватись особистістю, тобто самостійною й унікальною людською істотою, необхідно встановити довкола себе відповідні фізичні й психологічні кордони. Вони умовно визначаються наявністю власного життєвого простору на побутову рівні – тим куточком чи тією кімнатою, де можна встановити свій порядок речей, свій комфорт, усамітнитися; у міжособистісному спілкуванні стати визнаним і задоволеним правом на власну думку і власну позицію стосовно різних людей і різних життєвих явищ; у самовизначеності й самореалізації – наявністю для цього повноцінних умов, можливістю вибору і відсутністю зовнішнього тиску на прийняття рішення; задоволеною потребою бути самим собою, цінністю для своєї родини, країни, людського суспільства взагалі.

Цього не вміють, не мають і не роблять маленькі діти. Адже вони відчувають себе певною мірою продовжувачами своїх вихователів, довіряють їм і щиро сприймають все, що відбувається довкола. Однак, уже з 3-х років (в окремих дітей це може відбуватися раніше чи пізніше), у період «вікової кризи», вони починають настирно заявляти про себе, свої уподобання і свої домагання, які виявляються у заявах «Я – сам!» і великій впертості щодо вимог дорослих та досягнення власних поставлених цілей.

По мірі дорослішання і усвідомлення себе як особистості, формування власного «я» діти намагаються такі кордони вибудовувати. Проте, як свідчать численні життєві факти і долі, роблять це, в основному, протестним, конфліктим шляхом, через неслухняність, непокору, виклик. Причиною саме такої поведінки є небажання або нездатність батьків усвідомити, що цінність любові до дитини визначається не стільки забезпеченням матеріальних умов і контролю за її поведінкою, скільки прийняттям, визнанням, повагою, довірою до її особистості та научінням безконфліктно жити у суспільстві й обслуговувати себе і тих, за кого відповідаєш; що чим старші стають діти, тим більше вони потребують незалежності; чим більше вони матимуть права вибору, тим більш свідомими і відповідальними будуть їх вчинки; чим більше отримають позитивного соціального досвіду, тим більшої набудуть життєвої компетентності, що слугуватиме їм орієнтиром на все подальше життя.

Якщо ж батьки не допомагають, не підтримують і не заохочують цей процес, вони порушують права дітей.

  • Право на любов
  • Право на повагу
  • Право на увагу
  • Право бути вислуханим і почутим
  • Право на правду
  • Право на самостійність

 

У цих правах відображено основні норми поваги до особистості дитини.

Їх дотримання закладає міцні підвалини у батьківсько-дитячі взаємини не тільки у процесі сімейного виховання, а й на далеку дорослу перспективу.

Наслідками їх недотримання можуть бути систематичні психологічні «зриви» і травми, напруженість стосунків між батьками і дітьми, навіть непримирима ворожість. Все це руйнує родину і людину із середини, створює недоброзичливий мікроклімат сім’ї і шкодить позитивному уявленню кожного її члена про себе і про інших, в цілому про сім’ю і сімейні стосунки, про людські взаємини. У подальшому, дорослому, житті дітям з таких сімей буде нелегко створити власну сім’ю за іншим уявленням, адже над ними завжди буде тяжіти набутий негативний досвід батьківської родини.

Необхідно допомогти дитині зрозуміти цінність любові до самої себе і емоційної близькості членів родини. Механізм такої допомоги базується на прикладі ціннісного ставлення батьків до себе, до дитини, їх приналежності до конкретної родини, яка має свою історію, свої традиції і свою унікальність, а також на научінні дітей ціннісному ставленню до своїх батьків, до честі роду.

Ціннісне ставлення батьків до себе виявляється у розумінні своєї ролі та своєї відповідальності за все, що відбувається в сім’ї, з їхніми дітьми, з ними самими; у виробленні та непорушному дотриманні всіма членами сім’ї вимог до поведінки, спілкування, способу життя; у постійному саморозвитку і самовдосконаленні як в інтелектуальному, так і в духовному плані. Адже очевидним є те, що важко бути авторитетними в очах дітей тим батькам, які вимагають від них одне, а самі чинять як заманеться; які не поважають себе – допускають на свою адресу неповажливе ставлення, приниження своєї гідності іншими, спілкуються тільки криком і з грубощами, є непослідовними у своїх словах і діях; які не прагнуть знати більше, підніматися над буденністю життя, збагачувати духовний світ, бути кращими, врешті-решт – бути цікавими своїм дітям.

На противагу традиційним методам виховання, серед яких, як відомо, переважають переконання, вимога, покарання, важливо використовувати методи діалогу та підтримки, вироблені світовою гуманістичною думкою. Це – приклад, гра, довіра, розуміння, відвертість, проблемна ситуація, перспективне оцінювання, ситуації успіху, вибору і т.п.

Сімейне виховання на принципах позитивної соціалізації повинне відбуватися в атмосфері співрадості, співдружності, співтворчості, співжиття. Саме за таких умов народжується розуміння цінності кожного і колективної цінності, здійснюється пошук можливостей гуманних взаємин, основною ознакою яких є розуміння і прийняття іншого, доброзичливість, готовність прийти на допомогу. Завдання батьків – поставити дитину в умови співавтора і співвиконавця. Отже, керування дитиною у процесі виховання повинне набути рефлексивного, діалогового, вдумливого характеру.

У сімейному вихованні необхідно забезпечувати дитині здатність до етичного захисту як самої себе зі своєю протирічністю, так і здатність зберігати власну гідність у спілкуванні з іншим. Особливості етичного захисту виявляються у здатності культурно відстоювати себе, свої думки і вчинки, не втрачаючи при цьому власної гідності і не принижуючи своєю неадекватною поведінкою інших. Право на етичний захист у різних життєвих ситуаціях мають і батьки.

Безперечно, прийоми і способи етичного захисту не можуть бути рецептами на всі варіанти життєвих ситуацій. Однак, деякі відповідні реакції (або їх сукупність) на різні типи поведінки дитини можуть допомагати утвердженню моральних взаємин у момент їх руйнування, тобто під час конфліктів. Серед таких доцільно виокремити наступні.

  1. Підміну мотиву. Завдяки цьому зберігається позитивне ставлення до дитини, яка зумисне наносить етичний удар – кричить на батьків. У цій ситуації доречним буде, наприклад, таке реагування: «Тобі здалося, що я погано чую і саме через це ти підвищуєш голос?». Такий спосіб реакції дозволяє батькам не опускатися до скандального лементу і не втратити свого авторитету. Адже відомо, що кричить тільки слабка людина, яка відчуває, що втрачає свої позиції. Сильна – зберігає самовладання. Окрім того, відбувається коректне переключення уваги дитини з претензій до батьків на її власну поведінку.
  2. Посилання на особливості характеру. У конфліктних і напружених ситуаціях дорослим можна зауважувати якісь особливості свого характеру (тим самим брати на себе відповідальність за важкість етичної колізії, знижувати агресивність дитини, пропонуючи їй більш високий рівень спілкування). Наприклад: «Вибач, але я не можу розмовляти у такому тоні, просто не вмію», або «Мені шкода, але я розгублююсь, коли на мене кричать» тощо. З цієї «слабкої» батьківської позиції демонструється сила їх характеру і впливу на подальший розвиток подій.
  3. Доброзичливе тлумачення вчинку. Наприклад, замість того, щоб кричати, звинувачувати, карати через заподіяну шкоду, можна сказати наступне: «Як добре, що ти сам спробував розібратися у шкідливості (небезпечності) такої поведінки. Сподіваюсь, що отриманий досвід ти будеш пам’ятати завжди і більше не вчиниш подібного».
  4. Проекція майбутньої ситуації з протилежним рішенням. Нею доречно користуватися у ситуаціях, які мають негативні наслідки для когось з її учасників – явної образи, погіршення самопочуття, зворотньої негативної реакції-санкції. Як висновок із того, що відбулося, можна сказати, наприклад, так: «Наступного разу, будь-ласка, контролюй свої слова і вчинки». І більше нічого. Тим самим дати можливість дитині подумати над висловленим нею і над тим, що відбулося.
  5. Великодушність. Вміння прощати, зважаючи на вік, на особливість ситуації. Як правило, велика сила морального вчинку знімає психологічну напругу, повертає до добра. Таке вміння формується під впливом подібного прочитаного або почутого, але, у першу чергу, в результаті безпосереднього прикладу батьків.
  6. Відповідь у витонченій етичній формі. Наприклад: «Дякую». І більше нічого, без коментарів ситуації. Така форма реагування завжди спонукає до самоаналізу, до осмислення сказаного – що за ним: щира подяка, образа? Чому?
  7. Наївне здивування. Наприклад: «Невже ти так можеш? Для мене це відкриття». Така реакція спонукає до самоаналізу і до самопізнання.
  8. Взяття вини на себе. Наприклад: «Так, це моя вина, що не навчила тебе поводитись у такій ситуації». Якщо цим не зловживати, не говорити демонстративно і бути при цьому щирим, така реакція батьків спричинює муки совісті дитини і є досить ефективною.
  9. Посилання на слабкість, нездужання. Таким чином дитина потрапляє в ситуацію, коли сама мусить приймати рішення і яку має оцінити не тільки з позиції власного інтересу, а й інтересу інших. Така поведінка батьків дещо нагадую маніпуляції дітьми, однак при дотриманні почуття міри вона є цілком виправданою. Головне, не перейти межу і не сформувати у дитини відчуття провини за стан здоров’я батьків. Для неї це буде непосильною ношею.
  10. Проблематизація ситуації. Зміст такої реакції полягає в тому, що дитині, як партнеру, пропонують разом розібратися у суті проблеми, можливих варіантах її вирішення, знайти мотивований вибір. У такому алгоритмі порада батьків інтерпретується з позиції відповідальності дитини.

Кожний з цих прийомів реалізує функцію етичного захисту дітей, яка передбачає наступне: збереження гідності, корекцію поведінки, допомогу в пошуку і знаходженні інших варіативних моделей поведінки, набуття нового етичного досвіду (на основі зроблених висновків) сприяння позитивному розвитку ситуації спілкування, право на помилку і наявність шансу.

В реалізації такої функції для дитини пропонується зразок для наслідування, приклад для моральної поведінки, внаслідок чого у неї зникає відчуття другорядності й формується почуття власної гідності, яке піднімає її в своїх очах, адже батьки возвеличують її у спілкуванні й спрямовують на поглиблення гуманних взаємин і психологічного зв’язку з ними.

У цьому контексті гуманістичної спрямованості набувають і педагогічні вимоги: відбувається переакцентування уваги на деталі, встановлення особистісного контакту, спонукання до самоаналізу. Однак результат досягається при обов’язковому дотриманні наступних умов:

–     етичності висунутих вимог;

–     дохідливості висловленого;

–     чіткої програми батьківських дій;

–     доведенні їх до логічного завершення;

–     тону вимоги;

–     тактовності;

–     розумності вимоги;

–     ситуативної доцільності (наприклад, не можна «підловлювати» дитину, яка перебуває у задумі; ефективність вимоги знижується, якщо вона відірвана від самої дії).

У вихованні дитини завжди необхідно пам’ятати, що можливість виконання тієї чи іншої вимоги зумовлюється багатьма чинниками її життя, наприклад, віком, набутим досвідом, розумінням змісту самої вимоги і ступенем готовності до її виконання. Тому доцільною є педагогічна підтримка, яка розглядається як необхідна умова ефективності її виконання.

Педагогічна підтримка дитини у сім’ї може мати різні форми.

  1. Авансування особистості, тобто упереджувальне схвалення. Воно може відображатися у фразах на кшталт: «Ти гарно впораєшся із цим завданням, бо ти – відповідальний і старанний». Тобто авансування виявляється у наголошенні на ще не зовсім стійких особистісних якостях, але дуже потрібних. Можна також привертати увагу дитини до тих її достоїнств, які у неї дійсно є, але на які вона не звертала увагу. Наприклад: «У тебе гарна зорова пам’ять» або «Ти вмієш гарно прибирати свій куточок» тощо.
  2. Прихована допомога. У такий спосіб можна ненав’язливо підказувати дитині як саме їй чинити в тій чи іншій ситуації. Наприклад: «Мені здається, що зручніше було б зробити …».

Отже, у сімейному вихованні дитини батькам завжди потрібно дотримуватися етичних імперативів (вимог). Їх зміст полягає у наступному:

Імперативи сімейного виховання дитини

  • оцінювати не дитину, а її вчинки, дії, знання;
  • оцінюючи, наголошувати на достоїнствах дитини і перспективах її розвитку;
  • пам’ятати, що відповідальність за ситуацію, яка виникла завжди несуть батьки, а за їхньої відсутності – інші дорослі члени родини;
  • виявляти толерантність в оцінці поведінки – здатність до спокійного оцінювання ситуації та усвідомлення неможливості одразу подолати складність спілкування;
  • частіше створювати ситуації успіху, знімати страх перед різними видами діяльності, допомагати у подоланні нав’язливого очікування невдачі;
  • звільнитись від стереотипів;
  • використовувати прийом персональної виключності;
  • бачити в дітях своїх союзників у вирішенні виховних завдань;
  • довіряти, допомагати, давати поради;
  • зберігати рівновагу у взаєминах «діти-батьки»;
  • любити своїх дітей за будь-яких обставин.

Таким чином, варто завжди пам’ятати, що дитина є головною цінністю сім’ї. Вона самоцінна, не схожа на інших і потребує індивідуального ставлення до себе, підтримки у процесі свого розвитку.

Виховання у сім’ї – це, перш за все, спілкування, яке характеризується особливою тональністю «приєднання» до внутрішнього світу дитини, безпосередній психологічний вплив на неї. У процесі спілкування вирішуються завдання вдосконалення взаємодії з дитиною, зміни її станів і поведінки. Цьому значною мірою сприяє культура переживань, яка є виявом внутрішнього світу, а не чужої думки, особистісними переживаннями. Вона формується під впливом сприятливих умов, які спонукають до самостійного інтелектуального, морального й етичного пошуку, тобто до розвитку.

Загалом культура сімейного педагогічного впливу передбачає заміну формуючих впливів на розвивальні. Стратегічно це визначається не постановкою мети перед дитиною і контролем за просуванням по шляху до неї, а створенням сприятливих умов розвитку і саморозвитку.

Сім’я з несприятливими умовами виховання характеризується низькою або завищеною самооцінкою її членів; плутаними, нечіткими і навіть нечесними комунікаціями; ригідними, інертними, негуманними, не спрямованими на допомогу інших стосунками; надто жорсткими правилами, що регламентують життя сім’ї, або навпаки, їх відсутністю; соціальними зв’язками, які викликають страх чи несуть у собі загрозу.

Для безпроблемних сімей характерні: достатня самооцінка їх членів; безпосередність, легкість і чесність у спілкуванні; гнучкість правил, їх гуманність; здатність членів сім’ї до самоаналізу і саморегуляції; наявність соціальних зв’язків, які приносять позитивні емоції.

Як засвідчують спостереження, позитивній соціалізації сприяє дотримання у сімейному вихованні наступних пріоритетів у батьківських моделях поведінки:

–     особистість важливіша від проблеми;

–     теперішнє важливіше, ніж минуле і майбутнє;

–     почуття і переживання важливіші думок і вчинків;

–     співпереживання і розуміння важливіші пояснень;

–     сприйняття і розуміння важливіше виправлення;

–     особистісна спрямованість важливіша методик;

–     особистісна зрілість важливіша просто дорослості.

Цьому може сприяти розуміння того, що негативна поведінка дітей відрізняється від негативної поведінки дорослих, які теж не завжди здатні контролювати себе, але навчають інших. У своєму самозахисті вони більше спираються на життєвий досвід, як свій, так і оточуючих, на знання самих себе. У дітей же такого досвіду немає.

Джерело: Діти – батьки – сім’я: Випуск 3. – К.: Наук. світ, 2005. – 37 с.

Рекомендуємо переглянути
≡  Всі категорії сайту
 Наш банер

 Ми в Twitter


 Корисні посилання

uprava-b

 

Освітній простір

 

 

Свежие записи
Калуський міський методичний центр © 2017 ·   Увійти   · Розробка Мирослав Кусень Вверх