Як не зашкодити дітям і собі

Я часто пригадую випадок, що стався кілька років тому. …На одній із зупинок до тролейбуса зайшли мати з донькою років п’яти-шести. Дівчинка була одягнута у святкове платтячко, а на голові – великі банти, які дуже личили до її голубих очей. Всі відразу звернули на них увагу, і погляд багатьох пасажирів став теплішим і лагіднішим. У транспорті не було вільних місць – там їхали, в основному, люди похилого віку. Дівчинка розгублено озирнулася, а потім почала підходити майже до кожного із пасажирів, і, нічого не кажучи, настирно насувалася на них своїм тільцем, при цьому пронизливо дивлячись їм в очі. Відбувалася німа сцена, за якої всім було ніяково: мала дитина всім своїм виглядом наполягала на тому, щоб їй поступилися місцем, а літні люди не могли цього зробити, бо самі ледве трималися на ногах. Усіх вражало те, як демонстративно поводила себе дівчинка. По вагону вона ходила разом із матір’ю, міцно тримаючи її за руку. Мати мовчки очікувала, а в разі кожної наступної невдачі презирливо посміхалася.

Так вони пройшли весь вагон, і зрештою, тримаючись за поручень зупинилися біля кабіни водія. І раптом дівчинка голосно промовила до матері: «Як я їх усіх ненавиджу!» На цих словах «прорвало» і матір: вона почала називати стареньких людей недобрими словами і бажати їм усіляких негараздів. А коли тролейбус зупинився, схопила дитину і швидко вийшла. На обличчях пасажирів застигли смуток і розпач. А в пам’яті кожного залишилась не дівчинка-лялька з розкішними бантами, а скошене злістю обличчя і сповнені ненависті дитячі очі… Звідки це? Чому?

Ці запитання завжди виникають, коли ми зустрічаємося з невдячністю, неповагою, жорстокістю. Тоді шукаємо якогось пояснення, намагаємося з’ясувати, чому наслідки виховання не завжди збігаються з очікуваним результатом. І це особливо у контексті сімейного виховання, оскільки саме в сім’ї формуються характер, погляди на життя, ставлення до інших, набувається і засвоюється соціальний досвід, що зберігається на все життя.

Можна пожаліти молоду матір, з розповіді про яку розпочиналася наша розмова: пройдуть роки, і не виключено, що її донька з такою самою злістю кидатиме уже в материнське обличчя різні образливі слова та звинувачуватиме її у всіх своїх життєвих негараздах.

Засвоєні в дитинстві норми співжиття становлять підґрунтя поведінки людини у дорослому віці. Отже, якщо діти не отримують правильних орієнтирів, не привчаються турбуватися про інших, зокрема про своїх батьків, які дали їм життя, викохали і випестували, тоді в сім’ї виникає педагогічна проблема – байдужість дітей до своїх батьків або неприязнь до них.

Чи можна цього уникнути, недопустити? Звичайно, можна. Але це передбачає не тільки виховання дитини (в тому числі на власному прикладі), а й виховання та самовиховання батьків, копітку спільну працю на основі гуманних взаємин.

У чому полягає сутність гуманних взаємин? Найперше, це різновид моральних стосунків, що виявляються у доброзичливості, довірі, повазі, турботі, допомозі, справедливості, непримиримості до зла, жорстокості, насилля. Гуманність є способом міжособистісних стосунків, за яких кожний ставиться до іншого як до самого себе. В цьому головний принцип гуманності.

У філософському розумінні гуманізм тлумачиться як визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, на достойне життя. В психологічному плані сутність гуманності полягає в обумовленій моральними цінностями установці на інших, здатності до переживання за них, співчуття, співучасті й співпраці. Термін гуманний у перекладі з латинсь­кої мови означає «людяний». Людяність як риса характеру найповніше виявляється у любові й повазі до людей і передбачає високий рівень вимогливості.

Несформованість або порушення гуманних стосунків між батьками і дітьми може призвести до формування різних типів сім’ї: дітоцентричного типу, коли центром загальної уваги і піклування стає дитина, в якої внаслідок такого виховання формується споживацьке ставлення до інших, (у тому числі й до батьків) і байдужість до їх проблем, або до такого типу, коли батьки виявляють байдужість щодо потреб своїх дітей та свідомо уникають допомоги у розв’язанні їхніх проблем, а часом навіть здійснюють над ними психологічне і фізичне насильство.

У сучасному житті існують багато прикладів як першого, так і другого варіантів порушених стосунків, що обертаються трагедіями як для батьків, так і для їхніх дітей. Хіба можна вважати щасливими батьків, які надали своїм дітям все можливе для повноцінного розвитку, а ті, натомість, виросли невдячними і байдужими, їх цікавлять лише власні потреби та інтереси, що мають бути задоволені будь-якою ціною.

За другим типом порушених стосунків у родині більше страждають діти, які позбавлені уваги до себе з боку батьків та емоційного тепла і не відчувають захищеності в оточуючому світі.

Як свідчать спостереження, в багатьох сім’ях найчастіше не рахуються з думкою дитини, нав’язують їй свою волю, порушують режим життя, показаний її віковими психофізіологічними особливостями, карають за будь-яку провину, навіть якщо це було скоєне не навмисно, б’ють (інколи дуже жорстоко), в результаті чого нерідко виникає каліцтво, яке важко довести судовим органам, адже такі діти, як правило, залякані й побоюючись ще більшого побиття, нікому і нічого не розказують. У сім’ях п’яниць, наркоманів часто діти недоїдають, не мають найнеобхіднішого, а головне – позбавлені гарного життєвого прикладу. Вони рано починають бродяжничати, жебракувати, красти, займатись проституцією, палити, вживати спиртні напої тощо. Все це призводить до погіршення стану їхнього (ще не зміцнілого) здоров’я, затримки в розумовому і психічному розвитку, і взагалі, до виникнення загрозливої криміногенної ситуації в країні.

Джерелом впевненості людини у собі є любов до неї близьких і рідних. Дитина для свого нормального розвитку потребує постійного підтвердження любові до себе. Саме це почуття формує в неї відчуття захищеності, безпеки і впевненості у собі. Та любов батьків до дитини буває різною. Переважна більшість із них люблять своїх дітей і завжди готові захищати їх ціною власного життя. Однак інколи така любов буває надто палкою і все в дитині викликає захоплення батьків. Малюк поволі звикає до цього і з часом починає вимагати постійного захоплення і надмірної уваги до своєї особи. Коли ж вона цього не відчуває, то поступово починає віддалятися від батьків і стає більш прихильною до тих, хто нею захоплюється. Якщо ж вона не відчуває захоплення в оточуючих, то почувається ображеною, дратується і відмовляється від спілкування.

Проблема полягає в тому, що захоплення дитиною провокує в неї появу надмірного почуття власної значущості, що ускладнює її спілкування з іншими людьми, зокрема з ровесниками, порозуміння з батьками, які підсвідомо так чи інакше передавали оточуючим свою переконаність у тому, що їхня дитина не лише краща за них самих, а й краща за інших. За такої любові дитина поступово може перетворитися на маленького тирана.

Разом із надмірною любов’ю не менш проблематичною є її недостатність. Коли дорослі намагаються не показувати дітям своєї любові, ті можуть думати, що нікому не потрібні, або навпаки, своєю поведінкою намагатимуться привернути до себе увагу й робити все, що завгодно, аби тільки батьки не залишалися до них байдужими. Характерним у поведінці дітей з таких сімей є або демонстрування болю і сильний плач, особливо у молодшому віці (наприклад, якщо вони падають, забилися тощо), демонстративне мовчання, ігнорування оточуючих (у старшому віці), або навпаки – заперечення болю навіть, якщо дуже боляче, намагання робити все по-своєму.

Інтуїтивно дитина приходить до висновку, що, якщо дорослим байдужі її почуття, то байдужа і вона сама. Отже, діти, які не отримують того, на що розраховують, також віддаляються від батьків і часто ставляться до них із недовірою. Це відчуття, як правило, з роками поглиблюється. Між тим, діти підсвідомо, вже з раннього віку намагаються підказати батькам, що потрібно зробити – звернути на малюка увагу, захистити, зрозуміти його стан.

Для маленької дитини надзвичайно важливо відчувати близькість батьків, контакт із ними. Недарма вони просять дорослих: «обніми мене», «притисни до себе», «візьми на ручки» тощо. На ці емоційні запити обов’язково потрібно відгукуватися, незалежно від того, відповідає в даний момент дитина вашим очікуванням чи ні. Чутливе ставлення батьків до дітей вкрай необхідне для здоров’я малечі, її душевного комфорту. В такий спосіб виховується прихильність дітей до батьків, закладається фундамент щирих і міцних родинних стосунків

По мірі дорослішання зменшується потреба дитини в такому тісному душевному контакті, натомість зростає потреба у контакті духовному, що базується на спільних інтересах, емоційних враженнях, задоволеній потребі у визнанні дитини як самодостатньої особистості.

Як свідчить досвід, виховання з любов’ю передбачає відмову не лише від надмірного потурання дитині, а й від тотального контролю над нею.

Особливість гуманних стосунків полягає в тому, що кожну людину сприймають такою, як вона є. Це повною мірою стосується взаємин між батьком і матір’ю, в основу яких покладене не тільки глибоке почуття одне до одного, повага до думки та інтересів членів родини, тих справ, якими вони займаються, шанобливе поводження, а й велика відповідальність перед суспільством за майбутнє своїх дітей. Отже, приклад гуманних взаємин подають дітям батьки через свої сімейні стосунки, ставлення до своїх батьків, а також до своїх дітей. Якщо дитину вчасно нагодували, переодягнули, їй лагідно посміхаються, розмовляють і граються з нею – вона почувається у безпеці й поводить себе значно спокійніше, ніж дітки, позбавлені цього. Тим самим зберігається час і нерви батьків, здоров’я дитини. Коли дитина дорослішає, мудрі батьки наполегливо і послідовно (але без рукоприкладства і зайвого крику) встановлюють для неї межі допустимого в її поведінці, норми моралі тощо. В такий спосіб в неї виховується звичка рахуватися з інтересами інших людей, в першу чергу – батьків.

Отже, виховання значною мірою забезпечується опорою на здорові принципи, необхідні для формування почуття психологічної безпеки. До них належать: повага до дитини, прийняття її такою, як вона є, віра в неї, схвалення її вчинків, визнання здібностей, постійне підтвердження того, що її люблять і вона всім дуже потрібна.

Як правило, в більшості сімей дорослі дають можливість відчути своїм дітям, що їх люблять, але виказують прояви цієї любові, в основному, залежно від поведінки та їхніх успіхів. Діти ж відчувають (хоч і не завжди можуть сформулювати свої відчуття), коли їх люблять заради них самих, а коли ця любов не є визнанням їх власної цінності для батьків за будь-яких життєвих обставин.

На почуття і виявлення любові батьків до дітей, як свідчать спостереження, значною мірою впливає суспільна мораль, суть якої виявляється в тому, що любов і визнання приходять «за щось». Для повноцінного ж розвитку дитини найважливішими є те, якою мірою батьківська любов задовольняє психологічні потреби дитини.

Діти сприймають світ особливо гостро та емоційно, але в них зовсім недостатньо розвинений захист нервової системи, вони не завжди здатні на диференціацію почуттів. І це робить їх особливо вразливими. Здатність до диферен­ціації розвивається з роками відповідно до пережитого досвіду спілкування.

Для дітей дошкільного віку найбільш авторитетними є батьки, саме тому в основі їхньої самооцінки лежить ставлення до них батьків, тобто їхня самооцінка залежить від оцінки інших. Для підлітків найавторитетнішими є ровесники, їхня думка та оцінка, для старшокласників – значимі ровесники і дорослі. У такій вибірковості виявляється рівень готовності дитини до життя, самодостатність і сформованість її певних життєвих позицій.

У тих сім’ях, де велику увагу приділяють зовнішнім атрибутам («щоб все було як в інших людей або ще краще»), а дитина «не дотягує» до виставленого стандарту, самооцінка, деформована відповідним ставленням батьків, лишає її віри в себе, в свої сили і здатність досягти того, чого вона прагнула. В неї поступово може сформуватися комплекс неповноцінності, який ускладнить її спілкування у колі ровесників і з яким доведеться боротися все життя.

Існує небезпека виникнення й іншої крайнощі: надмірної самозакоханості дитини. У маленьких дітей, як доведено наукою, стрижнем мислительного процесу є сильна інстинктивна любов до себе і прагнення уникнути незадоволення з боку оточення. Звикаючи до того, що вони постійно перебувають у центрі уваги, діти щиро вірять у те, що весь світ створений та існує заради них. Тому батькам так важливо спрямовувати нестримний потік дитячих бажань у потрібне русло і не допускати того, щоб любов дитини «до себе» переросла в Я-центровану (егоїстичну) поведінку. А це значить, що батькам варто постійно, але в тактовній формі, пояснювати дітям, що інші люди також потребують уваги і мають повне право на задоволення своїх бажань і потреб, на власне життя. Тому кожний член сім’ї має турбуватися одне про одного, допомагати і служити їм. Таку турботу варто виявляти і до інших членів суспільства, які її потребують.

Досвід сімейного виховання показує, що більшість батьків намагається виховувати дітей так, як виховували їх у дитинстві. Досить часто батьки намагаються компенсувати те, чого були позбавлені в свої дитячі роки. І лише об’єктивний аналіз батьками власного дитинства дозволить їм зрозуміти, якою мірою отриманий досвід впливає на виконання ними батьківських обов’язків. Чи не переважає в ньому бажання комусь і щось довести? Чи не страждають при цьому інтереси їхніх дітей? Як свідчать спостереження, неадекватна поведінка батьків, як правило, зумовлюється низькою самооцінкою, невпевненістю у своїх можливостях або, навпаки, завищеною оцінкою власного «Я».

Нерідко спроби батьків, інших дорослих змінити на краще своє життя, стосунки з оточуючими не мають успіху, оскільки вони не в змозі змінити насамперед себе. Досить часто у батьків не вистачає часу на те, аби приділити достатньо уваги своїм дітям, почути перше слово, вимовлене дитиною; в потрібний момент дати їй поштовх до роздумів над тим, що каже, робить, бачить, чує, що її оточує; поцікавитись дитячими проблемами і переживаннями; допомогти в чомусь (без зверхності і критики) розібратися, справитися; помітити та об’єктивно оцінити її намагання і перші успіхи. Між тим, саме в такий спосіб закладаються довірливі стосунки, які здатні попередити чимало життєвих негараздів.

Досвід переконує: діти не вірять лише красивим словам. Вони, як правило, вірять власним очам. Якщо діти бачать, що батьки кажуть одне, а роблять інше, в них виробляється подвійна ціннісна система і здатність до маніпулювання як обставинами, так і людьми.

У сучасних умовах діти раніше дорослішають, швидше навчаються тому, як переборювати труднощі, долати стреси, характерні для нашого часу (зокрема розлучення батьків та їх наслідки, конфліктні сімейні ситуації, проблеми достойного виживання тощо). Однак, як і раніше, орієнтуватися в життєвих цінностях допомагає дитині її найближче оточення – сім’я, батьки. Від них вони засвоюють і перші приклади поводження в різних життєвих ситуаціях. Свої корективи у виховання підростаючого покоління вносить також вулиця, знайомі та незнайомі люди, коло ровесників, засоби масової інформації, різні соціальні інститути. Чий вплив буде сильнішим – залежить від сім’ї, міцності тих норм і переконань, які вона закладає в малюка.

Щоб досягти успіху у вихованні дитини, коли стрімко змінюються умови самого процесу виховання, батькам уже замало засвоювати кращі надбання родинної педагогіки й оволодівати новими методами і прийомами. В сучасних умовах необхідна система виховання на основі любові та логіки. Її сутність базується на тому, що ефективність виховання досягається завдяки любові, яка не означає вседозволеність, але в той же час є настільки сильною, що дозволяє дітям робити помилки і навчатися на них. Логіка ж зосереджується на наслідках, які є результатом цих помилок. Ці наслідки, у поєднанні з батьківським розумінням і співпереживанням разом із дитиною її проблем, несуть у собі великий виховний потенціал, завдяки чому формується правильна самооцінка дитини, її вміння розв’язувати проблеми, достойно поводити себе і виявляти емоції адекватно виниклим ситуаціям, грамотно вирішувати проблеми вибору, ретельно обдумувати свої вчинки, а, отже, нести за них відповідальність. Саме від уміння батьків будувати стосунки з дитиною на основі любові та логіки залежить успіх в сімейному вихованні, щастя в родині.

Та чи завжди батьки користуються логікою у своїй любові до дітей? Чи завжди батьківська логіка є правильною? Звернемося до прикладу. В умовах ринкових відносин окремі сім’ї, бажаючи забезпечити своїй дитині найкраще виховання, завантажують її різноманітними спортивними, танцювальними заняттями, прилучають до музики та інших видів мистецтва, буквально «розписуючи» кожний день і кожну годину дитини. Однак вони не замислюються над тим, що серйозні перевантаження організму можуть спровокувати відхилення як у фізичному, так і в психічному розвитку.

Абсолютно випадково, знову ж таки в транспорті, я почула розмову матері з донькою. Дівчинка жалілася на виховательку, що та під час полудника всім поклала по чотири цукерки і печиво, а їй лише одну цукерку. На запитання дитини, чому вона так учинила, педагог відповіла, що це – вимога її батьків. Розповідаючи про це, дитина плакала. Мати почала її втішати, доводячи, що дівчинці не можна їсти солодкого та мучного, оскільки це заважатиме її заняттям у балетній групі. А на заперечення дитини, що вона не хоче туди ходити, що у неї крутиться голова і вона постійно хоче спати та їсти, мати заявила: «Маринко, ми тебе любимо і хочемо, щоб ти була кращою за інших – адже ти наша донька. Для цього ти мусиш терпіти і робити так, як від тебе вимагають. Ми за твої заняття платимо великі гроші».

Варто завжди пам’ятати: можна заплатити за те, щоб за дітьми доглядали, щоб з ними гралися, щоб їх навчали. Але неможливо за гроші доручити комусь замість нас любити наших дітей! Любов має виходити з серця, її не можуть замінити ні великі гроші, ні дорогі подарунки, ні заняття в престижних закладах. У наведеному прикладі любов до дитини підміняє холодний розрахунок щодо її подальшого життя, в якому практично не залишилося місця для дитинства, безпосередності, чистоти емоцій і почуттів – все працює на задану ціль, яка спрямована не на людські якості, а на професійні.

Якщо сімейне виховання розглядати з позиції інтересів дитини, то їй більш за все потрібне відчуття фізичної та психологічної безпеки. А тому найперший обов’язок батьків полягає в тому, щоб саме це й забезпечити дитині.

Аби досягти необхідного ступеня психологічного захисту, треба:

  • встановити відповідні межі діяльності дитини – не тісні, але контрольовані;
  • навчати і заохочувати її до адекватного вияву емоцій;
  • батькам встановити певні принципи і норми поведінки по відношенню до своєї дитини: приймати її такою, як вона є, без критики та осуду; поважати дитину як особистість; визнавати той факт, що потреби дитини є законними; вміти втішати і підтримувати дитину, коли вона відчуває біль, невпевненість, переживає стрес не судити про дитину лише за окремими рисами характеру;
  • виконувати по відношенню до дитини функції захисника її інтересів і співучасника в її справах. Крім того, батьки мусять постійно аналізувати власну виховну діяльність та її результати, а також завжди пам’ятати, що кожна дитина має право право бути любимою; рости у безпечному фізич­ному і психологічному середовищі; бути забезпеченою необхідним для вчасного фізичного, інтелектуального, морального, емоційного, естетичного і соціального розвитку; бути вислуханою і почутою. А ще вона має право на повагу до її почуттів; на серйозне, уважне і шанобливе ставлення до неї як до особистості; право на самовираження.

Ці права дитини реалізуються згідно з чинним законодавством, через створення відповідних умов і гуманного оточення, дотримання моральних норм у взаємостосунках у сім’ї та в суспільстві.

Разом із тим, батьки також потребують психологічної підтримки і мають свої права в умовах сім’ї, хоч і не всі з них регламентовані відповідними законами. До таких відносяться, насамперед, ті, що стосуються права батьків на повагу і розуміння з боку їхніх дітей, права на відпочинок, задоволення духовних потреб та інтересів, права на особисте життя тощо. Реалізуються ці батьківські права головним чином лише тоді, коли діти це розуміють, сприймають як життєву необхідність і дають можливість батькам їх здійснити. У такий спосіб закладаються основи добрих стосунків між батьками і дітьми, гуманного ставлення до інших членів суспільства. Вони формуються завдяки взаєморозумінню, через визнання і повагу до кожного як до особистості, створення для кожного умов для самореалізації та самовдосконалення. Розуміння необхідності такої взаємоповаги досягається завдяки діяльнісній любові. Її сутність виявляється не тільки в глибокому і ніжному почутті, а й у потребі та вмінні турбуватись одне про одного, допомагати і приносити радість.

Отже, правильно виховувати дитину в сім’ї – це завжди шукати і знаходити баланс між любов’ю і вимогливістю, між милосердям і справедливістю. Тоді ніколи не буде соромно за себе і за своїх дітей, можна бути впевненим у їхньому майбутньому.

ПАМ’ЯТКА ДЛЯ БАТЬКІВ
  • З раннього віку привчайте дитину до усталених норм поведінки. У своїх вимогах будьте послідовними і спокійними.
  • Висувайте до дитини вимоги, посильні їй за віком і рівнем розвитку. Переконайтеся в тому, що вона правильно вас зрозуміла.
  • Запам’ятайте: чим тихіше ви будете говорити, тим уважніше вас будуть слухати! Тому не підвищуйте голос на дитину.
  • Розмовляйте одне з одним лагідно. Не вживайте брутальних, лайливих слів. Не «сюсюкайте» з дитиною, а спілкуйтеся літературною мовою.
  • Обов’язково дотримуйтесь етикету в стосунках і поведінці самі й навчайте цьому свою дитину. Не забувайте вітатися, ввічливо звертатись, дякувати, робити компліменти; намагайтеся бути акуратними в побуті, дотримуватись санітарно-гігієнічних норм, правильно поводитись за столом тощо.
  • Намагайтеся аргументувати своє рішення, якщо не можете дитині чогось дозволити. Дохідливо поясніть їй можливі наслідки і підведіть до згоди з таким рішенням.
  • Обов’язково грайте зі своєю дитиною. Для дошкільного віку це має бути провідним видом вашої спільної діяльності. Під час гри дитина не тільки задовольняє свої потреби в рухливості, а й засвоює нові знання, соціальні вимоги і норми. У старшому віці спільна гра зближує, поліпшує загальний мікроклімат сім’ї, розвиває творчість і рівень життєвої компетентності.
  • Майструйте разом із дитиною: з меншими займайтеся ліпленням, аплікацією, конструюванням, вишиванням або шитвом тощо. Зі старшими ремонтуйте меблі, виготовляйте предмети домашнього вжитку, птахівниці, готуйте щоденні та оригінальні страви тощо. Не стримуйте дитячу фантазію, підігруйте їй, пробуджуйте в ній творчість.
  • Проводьте разом всі сімейні свята. Придумуйте сценарії, всім визначайте ролі, створюйте відповідні костюми, прикрашайте кімнати.
  • Заохочуйте дітей готувати для батьків концерти на свята або вечори відпочинку. Самі беріть активну участь у таких концертах.
  • Завжди знаходьте час і терпіння, аби відповідати на дитячі запитання. Відповідайте правильно, але просто і дохідливо. Не соромтеся визнати, що ви чогось не знаєте. Пообіцяйте розібратися з питанням і обов’язково це зробіть.
  • Намагайтеся, щоб ваші слова про доброчинність не розходилися з конкретними справами. Допомагайте тим, хто цього потребує. Виявляйте милосердя до знедолених. Пояснюйте дитині, чому так потрібно робити.
  • Організуйте сімейне життя таким чином, щоб не тільки ви мали обов’язки перед дитиною, а й вона перед вами. Надавайте їй можливість зрозуміти, що ви також потребуєте її посильної допомоги.
  • Навчайте дитину адекватному вияву почуттів. Її емоції мають відповідати настрою та конкретній ситуації.
  • Поважайте свою дитину, її почуття, інтереси, потреби. Не принижуйте її, намагайтеся підтримувати довірливі стосунки, за яких у неї не буде від вас секретів.
  • Намагайтеся зрозуміти і підтримати дитину.
  • Розвивайте в собі та в своїх дітях почуття гумору. Воно сприятиме створенню загального позитивного фону в сімейних стосунках полегшить спілкування, допоможе сформуватися оптимістичному ставленню до життя та його проблем.
  • Пам’ятайте, що для дитини ваше ставлення до рідних батьків є найкращим прикладом того, як треба ставитися до вас!
  • Обладнайте в дитячій кімнаті куточок або стіну вдячності. Розмістіть там фотокартки дідусів, бабусь, батьків, виховательки дошкільного закладу, улюбленого вчителя (обов’язково з підписами), коротенькі розповіді про них і звернені до них слова подяки. З роками поповнюйте її.
  • Виховуйте і розвивайте ціннісне ставлення до життя, до кожної конкретної особистості.
  • Спостерігайте за розвитком своєї дитини. Бажано від її народження вести «Щоденник спостережень». Записуйте в нього все те, що вас радує, засмучує, тривожить, свої роздуми з приводу цього. Можливо саме такі записи допоможуть вам у майбутньому зрозуміти свою дитину і причини її тих чи інших вчинків. Такий щоденник можна подарувати дитині на її повноліття.

Джерело: Діти – батьки – сім’я: Випуск 1. – К.: Наук. світ, 2004. – 79 с.